Поляризація, дезінформація та недоброчесність у медіа такі ж давні, як і сама журналістика. Довгий час журналістів розцінювали як безвідповідальних борзописців, які тільки то й прагнуть, що заробити гроші на продажах сенсацій.

Джозефу Пулітцеру, якого сьогодні асоціюють з найпрестижнішою премією в журналістиці, знадобилося 10 років, щоб переконати Колумбійський університет відкрити Школу журналістики в 1912 році. Університет неодноразово відхиляв його пожертви у розмірі 2 мільйони доларів, побоюючись заплямувати свою репутацію через зневажену професію. Доводячи необхідність професійної преси ще в 1904 році, Пулітцер писав: «Наша Республіка та її преса будуть зростати чи занепадати разом. Компетентна, неупереджена, суспільна преса, здатна розпізнавати що є правильно і досить смілива робити це, може зберегти ту громадську чесноту, без якої народний уряд є пародією і насмішкою. Цинічна, корислива, демагогічна преса з часом створить подібне до себе суспільство. Сила формувати майбутнє Республіки буде в руках журналістів майбутніх поколінь». Пропозиція Пулітцера була прийнята лише після його смерті.

Довга історія недовіри

Протягом ХХ століття журналісти та редакції багато зробили для покращення своєї репутації. Зокрема, були встановлені суворі кодекси поведінки і розроблені інститути та етичні комісії. І все це, щоб наприкінці 2010-х років потрапити під звинувачення в годуванні «поляризованих бульбашок» «фейковими новинами». Складається так, що історія повторюється.

У цій історії велику роль відіграє глобалізація сфери новин. Вплив засобів масової інформації сьогодні виходить за рамки політики однієї країни чи регіону – він може бути глобальним. Новини, про які б ми інакше не дізналися, тепер бомбардують людей щохвилини. Замість співпереживання цей безперервний потік інформації породжує байдужість, страх і поляризацію. Завдяки соціальним медіа стало легше отримувати новини, які відповідають вашій усталеній думці, оскільки алгоритми подають ту інформацію, яка подобається людям і з якою вони, ймовірно, погодяться, або ж яка викличе в них гнів і ненависть. Треті сторони, включаючи уряди держав, зараз здатні безпосередньо (обходячи традиційні ЗМІ) впливати на виборців як у власних країнах, так і за кордоном. Розслідування, замовлене урядом Франції у 2018 році, щодо можливого російського впливу на кампанію в Twitter, яка підтримувала рух “жовтих жилетів”, є лише одним серед багатьох прикладів.

Цинічна, корислива, демагогічна преса з часом створить подібне до себе суспільство.

Інші зміни також загрожують повернути ЗМІ до стандартів ХІХ століття. Падіння доходів від реклами і труднощі пошуку альтернативних джерел прибутку часто спонукали керівництво до зниження якості. Першою жертвою медіа-кризи, що триває з початку 2000-х років, стала журналістика, яка вимагає ретельного аналізу та перевірки фактів, як-от розслідування і висвітлення закордонних подій. За останні 20 років вона була замінена теле- і відеоформатами “хтось сказав”, що поєднують думки знаменитостей із думками вчених та експертів. «Серед аудиторії традиційної новинної мережі було багато глядачів, які мало цікавилися політикою, тоді як кабельні мережі зазвичай залучають найбільш політизованих і заангажованих глядачів. Пристосовуючись до цієї реальності, кабельні новинні канали з найвищими рейтингами почали різко втрачати свою об’єктивність», – зазначив дослідник з Прінстонського університету Маркус Пріор у 2007 році. Спочатку кабельне телебачення, а згодом й Інтернет відвернули аудиторію з поміркованого і виваженого способу висвітлення подій та перевели до навіювання поглядів, що тільки підкріплюють і загострюють політичні розбіжності.

Протягом цього періоду редакції неодноразово намагались знайти технологічні рішення проблем галузі. Наприклад, iPad-журналістика або масові закупки фліп-камер, які швидко застаріли, були спробами зменшення витрат, уникаючи потреби інвестувати в те, у чому насправді полягає бізнес – журналістику. І попри невдалість цих рішень, галузь продовжує шукати універсальне магічне рішення. Згадайте недовговічний “The Daily” Руперта Мердока або інвестиції редакцій в “конвергентних” репортерів, які мали б справлятися з різними видами медіа (незважаючи на той факт, що різні форми виробництва контенту вимагають унікальних і спеціалізованих навичок).

Обмежена власність, брак об’єктивності

Концентрація власності на ЗМІ та її непрозорість є серйозними проблемами в більшості європейських країн. В Європі медіавласність переважно є негласною і вразливою до політичного впливу. У березні 2018 року Рада Європи – міжнародна організація, що захищає права людини і демократію в Європі – опублікувала нові рекомендації, які «заохочують» 47 держав-членів виконувати зобов’язання щодо плюралізму та різноманітності контенту в медіа, а також забезпечувати правовий захист доступу до інформації про власність на ЗМІ.

Насправді, не всі члени Ради Європи оприлюднюють ці відомості, а наявні дані не дуже оптимістичні. За інформацією проєкту «Моніторинг плюралізму медіа» (Media Pluralism Monitor), що фінансується Європейською комісією, у двох третинах європейських країн менше чотирьох власників володіють 80% засобів масової інформації. Ці результати стосуються не всіх країн, що входять до Ради Європи, а лише країн, які є членами ЄС і країн-кандидатів. Така концентрація особливо висока для телевізійного сектору. У 15 з 17 європейських держав, які оприлюднюють свої дані – 80% телевізійного ринку знаходиться в руках чотирьох або менше операторів. У секторі друкованої преси цей показник становить 57%.

В Угорщині, Італії, Польщі й Іспанії політичне втручання у медіавласність і плюралізм ЗМІ є загальним явищем. Як в Іспанії, так і в Угорщині засоби масової інформації, що належать прихильникам уряду, частіше отримують рекламу від компаній, які перебувають у державній власності або інакшим чином пов’язані з урядом. В Угорщині нещодавно створений Центральноєвропейський фонд преси та ЗМІ, який очолює близький соратник прем’єр-міністра Віктора Орбана Габор Ліскай та члени партії “Фідес”, отримав в якості “пожертви” 480 інформаційних майданчиків – газет, журналів, мовників і веб-сайтів. Згодом угорський прем’єр-міністр видав указ, який захищає цей конгломерат від національного законодавства про конкуренцію, обґрунтовуючи тим, що ця група ЗМІ працює на користь “суспільного інтересу”. В Іспанії дуополія в телевізійному мовленні, що стала можливою завдяки дерегуляції в 2009 році та закриттю дев’яти приватних каналів у 2014 році, ще більше поляризувала ЗМІ та їх аудиторію.

Тому було б наївно сподіватися, що ситуацію в Європі можна виправити шляхом посилення суспільного мовлення і поширення цієї моделі онлайн. За винятком деяких західноєвропейських країн, як-от Великобританії, державні ЗМІ не відповідають стандартам виваженості, неупередженості та різноманітності. Лише за останнє десятиліття громадські медіа, які намагалися зберегти редакційну незалежність, закривали й залякували, або ж незадоволені уряди скорочували їхнє фінансування. Як наслідок, європейські громадяни менш поінформовані й мають обмежені можливості робити справді демократичний вибір.

Якісна інформація для небагатьох

Медіа, які пішли іншим шляхом і пропонують платний безрекламний онлайн-контент, часто демонструють як історії успіху. Для забезпечення фінансової підтримки якісної журналістики видання обмежують безкоштовний доступ до матеріалів, як New York Times, Süddeutsche Zeitung і Helsingin Sanomat, або користуються моделлю співвласництва, як De Correspondent у Нідерландах, або моделлю підписки, як французький Mediapart. Деякі платформи, наприклад Dutch Blendle, збирають мікроплатежі за свої статті. Інші, такі як The Guardian, надають увесь свій вміст безкоштовно, втім закликають робити пожертви.

Але, незважаючи на ці успіхи, самі медіа не вирішують питання доступу до інформації. Їх залежність від фінансової підтримки читачів неминуче робить їх елітарними. Матеріали таких медіа охоплюють незначну частку досить забезпечених читачів, які вже асоціюють себе з їхнім основним посланням. Більше того, підтримуючи підпискою один чи два джерела, люди все частіше замикаються у своїх власних інформаційних бульбашках і стають нечулими чи зневажливими до інших думок. На відміну від ХІХ чи навіть ХХ століття, ринки ЗМІ вже не мають національного характеру. І коли якісні медійні матеріали стають менш доступними, мас-медіа, що фінансуються сторонніми організаціями, швидко заповнюють цю інформаційну прогалину оманливим вмістом.

Коли якісні медійні матеріали стають менш доступними, мас-медіа, що фінансуються сторонніми організаціями, швидко заповнюють цю інформаційну прогалину оманливим вмістом.

Хто є основними постачальниками інформації з вільним доступом в Європі? Не рахуючи суспільного мовлення, ті, хто не може собі дозволити або не хоче платити за контент, вразливі до впливу трьох типів акторів: а) гігантські медіагрупи, які зазвичай добре фінансуються політичними або бізнес-структурами з власними інтересами; б) ще більш поляризовані медіа, які тяжіють до ненадійного, сенсаційного або поверхневого контенту, а їх дохід від реклами визначається кількістю кліків; в) активістські ЗМІ, які підтримуються коштом політичних, державних чи приватних компаній та просувають певні питання, чи то клімат, гендерна рівність, або, з недавнього часу, інтереси НАТО, США чи Європейського Союзу.

Та в той час, коли невеликі незалежні та надійні медіа борються за виживання, ЗМІ, що підтримуються державою чи бізнесом, не змушені обмежувати доступ масової аудиторії до свого контенту. Натомість вони мають можливість агресивно і без обмежень рекламувати свої альтернативні істини. Оскільки такі медіа не залежать від реклами, вони можуть створювати телевізійні шоу, статті й інші продукти, які нібито заслуговують на довіру. Розвиток штучного інтелекту дозволяє навіть використання „глибоких фейків“ (deep fakes) – зображень, модифікованих цифровими засобами, які достовірно вкладають неоригінальні слова в уста відомих людей або навіть можуть імітувати військове вторгнення. Сьогодні, не в останню чергу через напруженість в Україні, ми пильно слідкуємо за RT (колишній Russia Today), але завтра це може бути Chinese CCTV або, можливо, корпоративний медіа-проєкт, спрямований на блокування законодавства щодо змін клімату, як приклад.

Те, як національні уряди в розвинених європейських демократіях реагували на розповсюджувачів дезінформації, досі не сприяло ні суттєвим дискусіям, ні незалежній журналістиці. Зіткнувшись із вимогами громадськості «зробити щось» з фейковими новинами, держави схильні використовувати добре знайомий їм інструмент – стратегічну комунікацію – переважно вдаючись до риторики «інформаційної війни». ЗМІ та блогери, в обмін на підтримку своєї діяльності, приєдналися до цих ігор, просуваючи потрібні «наративи» і “контр-наративи”. Тим часом PR-агенції навчають медійників, як найефективніше впливати на аудиторію, щоб донести потрібний меседж. Це вже стало реальністю, зокрема в країнах Балтії. Редакції, які не підтримують ці тенденції, щодня повинні вирішувати, проводити чергове журналістське розслідування чи натомість оплатити оренду офісу.

Тож не випадково серед показників Цілей сталого розвитку ООН є доступ до інформації.

План дій щодо протидії дезінформації, опублікований Європейською комісією 5 грудня 2018 року, був розкритикований низкою європейських політиків за недостатню увагу до важливості надійних і стійких медіа для інформування громадськості. Натомість документ надає перевагу цілому ряду технологічних, освітніх та юридичних заходів.

У “війні наративів” мало місця для поінформованих громадян, хоча вступати у війну навіть небезпечніше, ніж нічого не робити. Щоб змінити цю тенденцію потрібно усвідомити цю проблему і визнати, що журналістика та доступ до інформації знаходяться під загрозою. Тож не випадково серед показників Цілей сталого розвитку ООН є доступ до інформації. Можливість реалізувати це право є передумовою процвітаючого і демократичного майбутнього.

Медіа як публічна послуга і суспільне благо

Поліпшити наявну ситуацію можна лише за допомогою як моральної, так і фінансової підтримки критично налаштованих, неупереджених і стійких ЗМІ. Інакше ми ризикуємо стати героями популярного мему в Twitter, де молодий протестувальник тримає плакат з написом «Спочатку вони прийшли за журналістами. Ми не знаємо, що сталося далі».

Вихід із ситуації вимагає координації між урядами, міжнародними структурами, медіа-спільнотами, рекламодавцями і громадянами. Ми – в тому числі Європейський Союз і Рада Європи – повинні визнати та підтримати роботу тих журналістів (чи то інформаційні видання чи фрілансери), які дотримуються професійних стандартів і форматів, незважаючи на спокусу перейти на клікбейт і журналістику типу “хтось сказав”. Це визнання має бути публічним і проходити шляхом професійних нагород і конкурсів, а не ретельно підготовлених промов на День свободи преси або після вбивства журналіста-розслідувача. Більше того, задля належного доступу громадськості до інформації та підзвітності уряду, редакції не слід розглядати як суто комерційні організації, які працюють на вільному та необмеженому ринку. Підтримка – у формі грантів, субсидій і податкових знижок – є надзвичайно важливою для етичної, заснованої на фактах, критичної журналістики. Політики часто скаржаться на упередженість ЗМІ, але важко приховати той факт, що саме вони найбільше виграють від зростаючої поляризації. Ризики великі, і настав час усвідомити, що обмеження свободи медіа веде нас небезпечним шляхом.

переклад Катерини Андрієєвої