Паола Ернандес: Яким чином пандемія вплинула на якість життя в містах?

Хелен Коул: Пандемія змінила наше уявлення про міста, у тому числі недоліки й переваги життя в них. На початку кризи міста здавалися поганим місцем перебування, оскільки висока щільність населення асоціювалася з більшим ризиком інфікування. Однак з часом виявилося, що реальна проблема криється в тому, що деякі люди змушені жити у переповнених і небезпечних помешканнях. Ймовірність потрапити до подібних умов неоднакова для всіх, тобто ймовірність інфікування залежить від різноманітних і взаємопов’язаних вимірів нашого суспільства, таких як расизм, сексизм і нерівність доходів.

У моєму рідному місті, Барселоні, є іммігрантські спільноти вихідців з Північної Африки, Пакистану, Марокко і Західної Африки, які через структурний расизм та бюрократичні перешкоди часто працюють на низькооплачуваних роботах і живуть у районах із гіршими житловими умовами. Ці проблеми переплітаються між собою, підвищуючи ризики для певних груп населення. Раса – мало обговорювана тема в Європі, проте, безумовно, систематичний, міжособистісний расизм тут присутній і впливає на якість життя окремих груп населення та й всього суспільства. Щодо гендерних питань, хоч на сьогодні ще бракує досліджень щодо рівня домашнього насильства під час локдауну, та історично частота таких випадків збільшується під час рецесій. У сім’ях на ізоляції цей ризик є вищим – особливо для жінок, які частіше за чоловіків стають жертвами домашнього насильства.

У багатьох містах спостерігається серйозна нестача житла. Яку ситуацію із безпечним і доступним житлом в європейських містах продемонструвала криза Covid-19?

Пандемія тільки підкреслила й загострила житлову проблему, як і багато інших. Ситуація загострилася, бо ті самі люди, які вже не могли собі дозволити гідне, безпечне і доступне помешкання, найбільше постраждали від пандемії та локдауну. Криза, у свою чергу, змусила нас інакше сприймати власні домівки та їх справжню цінність. Стало очевидним, що безпечне і комфортне житло, яке має достатньо простору для приватності, є першою лінією захисту проти пандемії та економічної нерівності, а також гарантією підтримки здоров’я. Попередні дослідження вже виявили зв’язок між неналежними умовами проживання і погіршенням стану здоров’я, коли мешканці незахищені від надмірної спеки чи морозу, або зазнають шкоди від токсичної плісняви чи свинцевої фарби. Домівка – це незавжди найздоровіше середовище.

З огляду на тривалість та гостроту нинішньої кризи охорони здоров’я й економіки, житло має бути декомодифіковане. Деякі міста чи країни вже спробували це зробити. У Відні житло вважається базовим правом людини. У Барселоні, у вересні 2020 року, був ухвалений новий закон про регулювання орендної плати, яким встановлюються максимальні ціни на оренду будь-якої квартири чи будинку. На державному рівні, уряди можуть припинити довготривалі скорочення фінансування житлової інфраструктури, зокрема соціального житла, наприклад, як у Сполученому Королівстві.

Іншим сектором, на який сильно вплинула пандемія, є громадський транспорт. Які основні питання постали в цій сфері?

Підтримання чистоти і безпечності громадського транспорту є справжнім викликом. Дуже важливо забезпечити надання основних послуг, зокрема містянам, які не мають власних автівок, та людям з низькими доходами, які більше залежать від громадського транспорту. Занепокоєння щодо підвищеного ризику інфікуватися Covid-19 у громадському транспорті додатково розпалює і без того суперечливі дебати щодо права на дорогоцінний публічний простір у містах. Ми маємо розглядати це як політичну можливість для інвестування в розвиток, підтримання якості та безпеки системи громадського транспорту, яка багато де вже страждає від застарілої інфраструктури.

Хоч це, зрештою, і може призвести до зростання соціальної рівності, через зменшення користування громадським транспортом під час пандемії зростає політичне і фінансове навантаження на транспортні системи. Містобудівники та експерти з питань громадського здоров’я зараз вивчають, як збільшити частку громадян, які пересуваються пішки або на велосипеді, зменшивши дорожній простір для автомобілів. Тут постає ще одне важливе питання справедливості: хто зможе їздити велосипедом чи долати пішки невеликі відстані? Містяни, які щоденно пересуваються таким способом, як правило, проживають недалеко від свого місця роботи, бо є фінансово спроможними забезпечити собі житло в місті і, отже, значно краще відчувають переваги нових велодоріжок, побудованих у центрах міст, таких як Барселона чи Мілан. Однак для тих, хто мешкає на периферії чи ще далі, переміщатися містом велосипедом чи пішки є розкішшю. Саме тому є необхідність в інших видах доступного і безпечного транспорту.

Зараз ви досліджуєте важливість доступу до зелених насаджень. Яка цінність публічних зелених зон у містах, особливо за часів Covid-19?

Зелені зони дуже важливі для громадського здоров’я мешканців міст. Під час пандемії люди справді почали помічати нерівномірне розміщення зелених зон, особливо в містах Іспанії, де був дуже суворий локдаун. “Барселонська лабораторія міської екологічної справедливості та стійкості” (Barcelona Laboratory for Urban Environmental Justice and Sustainability) проводила опитування спільно з дослідниками з Португалії. За результатами, в Португалії, де під час локдауну дозволялися короткі прогулянки зеленими зонами, підтримання або збільшення частоти перебування містян серед зелених насаджень, чи навіть спостереження за природою з дому було пов’язано з нижчим рівнем стресу. В Іспанії, де доступ до зелених зон був обмежений, нижчий рівень стресу був зафіксований серед людей, які перебували серед кімнатних рослин чи проводили час у приватних зелених зонах.

Результати цих досліджень виступають на підтвердження тези, що нерівний доступ до зелених зон у місті безпосередньо пов’язаний з нерівністю в здоров’ї, особливо психічного. Ті іспанці, які мають власні зелені простори (і, як правило, проживають у заможніших районах), вірогідно легше пережили локдаун. Схожа ситуація спостерігалася в німецьких містах: Берліні, Лейпцизі та Галле, а також в Осло і Стокгольмі. Це вказує на те, що існуюча соціально-просторова нерівність у доступі до міських зелених зон (виражена різницею в якості, кількості й обсязі зелених насаджень) також пов’язана з іншими нерівностями в сфері забезпечення житлом і мобільності містян. Сподіваюся, що зусилля зі збереження й відновлення зелених зон зростуть разом із усвідомленням їх важливості для майбутньої стійкості міст.

Чи може коронавірусна криза прискорити відповідь на зміну клімату та втрату біорізноманіття в містах?

Під час локдауну в багатьох містах, у тому числі Барселоні й Мадриді, знизився рівень забруднення повітря. У листопаді 2018 року в Мадриді була запущена програма з поліпшення якості повітря шляхом зменшення трафіку та заборони в’їзду найбільш забруднюючих транспортних засобів до центру міста. Перші результати були чудовими. Через пандемію такі процеси почали відбуватися природним чином по всьому світу. Існує багато здогадок і сподівань щодо того, що нас очікує після пережитої кризи.

Сьогодні політики й держуправлінці мають настільки багато пріоритетних питань у сфері охорони здоров’я, що стає дедалі складніше діяти повільно й обережно. Люди відчайдушно прагнуть перезапустити економіку й якомога швидше повернутися до “нормального” життя. Але насправді варто зупинитися і розглянути безліч фантастичних можливостей, як-от інвестиції в локальні екологічні рішення. Переосмислення дахів багатоквартирних будинків як простору для загального користування (садівництва, відпочинку) чи створення там «кишенькових парків» – дві можливості, які дозволять обійти проблему нестачі простору і покращити доступ до зелених зон у щільно забудованих містах.

Доступ до таких просторів має бути гарантований всім. У багатьох містах спостерігається тенденція до приватизації невеликих місцевих зелених зон забудовниками, що в деяких випадках означає заборону доступу для людей, які там не проживають. Таким чином виникає ілюзія справедливого розподілу зелених насаджень, проте це не відповідає дійсності. Зараз ідеальний час, щоб добре подумати над цими питаннями.

Протягом десятиліть значна частина міського простору була відведена під торговельні й офісні приміщення. Чи збільшення ролі віддаленої роботи та інтернет-покупок під час пандемії дає нам шанс змінити місто?

Це гарне питання, на яке ми поки ще не маємо відповіді. Хотілось би думати, що використання міського простору можна легко змінити в залежності від обставин, та це не завжди так. Наприклад, чимало колишніх промислових зон були ревіталізовані й повернені в загальне користування. У той же час, прийняття рішень щодо міського простору сильно залежить від економіки і влади – сил, що розподілені вкрай нерівно (і де нерівність зростає дедалі більше). Така ситуація навряд зміниться, незважаючи на тренд переходу до віддаленої роботи і зміни купівельної поведінки.

Я можу вказати на два актуальні тренди, що демонструють труднощі з переплануванням міського простору. По-перше, це засилля елітних будинків, побудованих за останні роки, іноді під виглядом створення необхідного нового житла. Тим не менш, більшість з цих помешкань пустує, не дивлячись на загострення житлової кризи. Це чітко показує, що рішення не ґрунтуються на соціальних потребах і не пріоритизують інтереси менш привілейованих містян, які страждають від нестачі доступного житла. По-друге, попередньо згадані тенденції демонструють, що такі процеси, як-от джентрифікація, значною мірою залежать від нерівномірного розвитку міст. Як спостерігалося під час пандемії, заможніші громадяни – які мають більше можливостей працювати і робити покупки з дому – зацікавлені в переїзді з міських центрів. Це має значний вплив на фінансування міського розвитку, яке значною мірою залежить від податкових надходжень. Отже, навіть якщо є доступний фізичний простір, ми не можемо припускати, що міста зможуть легко трансформуватися.

Що ви думаєте про концепцію 15-хвилинного міста, яку популяризувала мер Парижа Анн Ідальго – ідею, що публічні послуги й місця, такі як зелені зони, заклади охорони здоров’я, робочі місця, культурні простори й інші необхідні елементи міської інфраструктури мають бути доступні в 15 хвилинах від місця проживання?

Концепція 15-хвилинного міста звучить чудово, але на практиці зіткнеться з низкою проблем. Її було би досить просто реалізувати, якщо б ми будували міста з нуля з конструктора Lego. У дійсності ж, існуючі міста стикаються з подвійною проблемою: висока щільність (через нестачу землі) і нерівність. Можу навести кілька прикладів конкуренції за простір і ресурси в містах.

Перший – це американське місто Атланта, яке будує “зелений коридор” під назвою BeltLine замість занедбаних залізничних ліній, що огинають центр міста. Теоретично, цей проєкт мав би сполучати між собою різні райони міста. Проте ще до початку будівництва вартість землі поруч із BeltLine різко зросла, через що місто більше не могло собі дозволити викупити її та повноцінно втілити задум – ефект від спекуляцій та інвестицій був занадто сильним. Цей проєкт також критикують за те, що він не враховує різноманітні потреби і бажання спільнот, на які впливає. У той час як за допомогою BeltLine місто розраховувало залучити необхідні ресурси до всіх прилеглих районів, насправді чимало мешканців сумнівалися в цьому, або ж вважали, що проєкт взагалі не відповідає їхнім потребам.

Другий приклад з Барселони, району Раваль – одного з найбільш густонаселених районів Європи. Мешканців Равалю обслуговує лише одна переповнена медична клініка. Багато років медичні працівники боролися за відкриття ще однієї лікарні, проте було складно знайти доступний простір для будівництва. Згодом працівники вказали на муніципальну будівлю, яку можна було б перетворити на клініку, але місто раніше вже передало споруду в оренду художньому музею, який прагнув розширитися. Натомість місто запропонувало сусідню площу як альтернативу для клініки, хоч це означало втрату дорогоцінного відкритого простору. Будівля все ж таки була передана медичним працівникам, а подальша доля площі залишається невизначеною.

Те, що різні спільноти мають свої специфічні потреби і бажання, є викликом для 15-хвилинної концепції міста. Окрім того, як змінюються міста і райони, так змінюються й потреби їх мешканців. Моє дослідження показує, що джентрифікація додатково обтяжує заклади і постачальників медичних послуг: оскільки джентрифіковані місцевості стають соціально складнішими, соціальні детермінанти здоров’я також зростають. Витіснення постійних мешканців з їхніх районів також означає ризик порушення безперервності надання їм медичної допомоги. Припускаю, що прихильники 15-хвилинної концепції нав’язують думку, що це допоможе уникнути джентрифікації через рівномірний розподіл ресурсів по всьому місту. Проте досі зусилля показували, що запобігти джентрифікації важко, а спроби створити спільноти містян з різними доходами стикаються з багатьма викликами. Зрештою, міста динамічні, і я не знаю наскільки концепція враховує це.

Якими ви уявляєте собі майбутні міста, що будуть більш спроможні вирішувати проблеми, пов’язані зі здоров’ям і кліматом?

Тим, хто працює над розвитком міст, дуже важливо розглядати заходи, пов’язані з кліматом (як-от висадка зелених насаджень) та інші основні елементи здоров’я міст (як транспорт, житло і публічні місця) як частину загальної системи, а не окремо. Це означає розуміння, що фізичні зміни в містах впливають й на соціальний і політичний контекст в них, і навпаки. Історично склалося так, що деінвестовані райони часто фізично та соціально відокремлені від важливих ресурсів, мають гірші екологічні умови, менше зелених насаджень й інших елементів благоустрою. Ці нерівності мають бути виправлені. Необхідно враховувати соціальний та політичний вплив нової інфраструктури, а також те, які політичні стратегії чи інструменти планування можуть бути використані для запобігання таким наслідкам, як зелена джентрифікація, зростання витрат на проживання чи витіснення постійних мешканців.

Дивлячись у майбутнє, я сподіваюся, що міста й особи, які приймають рішення, замислюватимуться над процесом перевинайдення й відновлення після пандемії та вживатимуть заходів для захисту маргіналізованих жителів міст. Щодо фізичного чи техногенного середовища міст, я би хотіла, щоб була збережена принаймні частина тимчасово створеного пішохідного простору, а також продовжувалася робота зі зменшення забруднення повітря та води. Більш того, необхідно зосередитися на соціальних проблемах, якими міста досі нехтували, таких як безпритульність, енергетична бідність, житлова криза, нерівний доступ до медичної допомоги й освіти. Звісно, це завдання додатково ускладнюється через все ще невідомі наслідки пандемії для міських бюджетів і ресурсів.

Яким чином ми можемо зупинити тенденцію перетворення міст на територію конкуренції і соціального виключення?

Це те важливе питання, яке вже обговорюється багатьма активістами, які працюють над проблемою житлової нерівності і попередженням негативних наслідків джентрифікації. Неодноразово активісти разом із представниками місцевого самоврядування наголошували, що політичні зміни часто впроваджуються занадто пізно. Наприклад, у Сіетлі нові місцеві програми передбачають урахування принципів справедливості й інклюзивності при процесі прийняття рішень, проте, незважаючи на ці добрі наміри, ціни на житло вже витіснили багатьох найбільш маргіналізованих містян з їхніх домівок. У містах будь-якого розміру ціни на житло зростають набагато швидше, ніж заробітна плата, особливо зі зростанням нерівності доходів. Міста намагаються збалансувати бажання сприяти інноваціям і модернізації з потребою соціальної інклюзії, доступності житла і доступу до основних послуг для всіх мешканців. Тут не буде простої відповіді. Однак, для початку, ми можемо перед прийняттям рішень думати про найменш привілейованих містян і про потенційні коротко-, середньо- та довгострокові наслідки цих рішень для різних груп населення. Міста постійно змінюються, і ми часто забуваємо про це, формуючи свою політику.

Переклад Катерини Андрієєвої